Ініціатива створення музею техніки ліквідаторів у Прип'яті.

Ідея була проста: звезти вцілілі машини ліквідаторів в одне місце, яке охороняється. Коли у Прип'яті розформували автотранспортне підприємство й від нього лишилися кілька будівель і паркан, Ярослав Ємельяненко подумав: ось воно.

Проєкт погодили з ДАЗВ. З дроном ми об'їздили всю Зону - могильники, ліси - й описали техніку, яка ще вціліла. За задумом, на майданчику мали стояти кілька десятків машин: з охороною периметра, освітленням, відеокамерами, табличками й історією кожної.

У державних підприємств не було грошей навіть на перевезення. Самохідна установка ІСУ-152, яка 1986 року працювала тут як бульдозер, усі ці роки стояла неподалік ЧАЕС, і її вже потроху почали пиляти на метал. Ми оплатили пальне для службових машин ДАЗВ, і вони перевезли її на майданчик у Прип'яті. Про майбутній музей розповідали журналістам на престурах.

Далі нашу участь почали гальмувати. До 35-х роковин аварії виставку техніки у Прип'яті відкрили державні структури Зони - без нас, без охорони і без освітлення.

Через пів року стало відомо, що ІСУ-152 хтось пофарбував рожевою фарбою. Для нас це було повне розчарування. Будь-яка річ з історичною цінністю має охоронятися, і ми закладали це в проєкт від першого дня. Техніку, зібрану в одному місці без охорони, нищити ще простіше. А проєкт треба завершувати разом із тими людьми, які його придумали.

Це мав бути сучасний музей нашої пам'яті. Поки що вийшло інакше.