Передача даних про рух російської техніки з окупованих сіл.

Коли камера замовкла, лишилися люди. Близько десяти наших працівників жили в селах довкола Зони. До вторгнення вони приймали гостей і допомагали з логістикою турів. Тепер разом із родичами й сусідами передавали, куди і яка техніка рухається.

Окупанти, заходячи, обривають зв'язок і новини: людям має здатися, що крім Росії в світі вже нічого немає. Тож наші друзі запам'ятовували, де стоїть ворог, ішли на одне-єдине місце, де ледь ловив український мобільний зв'язок, і швидко передавали координати. За це їх могли розстріляти на місці. Часто ворог стояв зовсім поруч із їхніми хатами, і ми просили: передали - відійдіть подалі, щоб не постраждати від нашої ж артилерії. Усе, що вони передавали, ми відправляли СБУ та Генштабу.

Навзаєм люди отримували правду. Окупанти казали їм, що Київ уже взяли. Одним із перших питань в одній із таких розмов було: «Це правда, що президент виїхав і всі готують капітуляцію?» Їх переконали, що по них ніхто не прийде. Почути, що всі на місці, що про них пам'ятають і до них пробиваються, було для них величезним полегшенням. Вони зрозуміли, що треба протриматися, поки їх звільнять.

Увесь час окупації ми домагалися гуманітарного коридору для Іванківського району. Дві години пояснювали це Девіду Горману з Centre for Humanitarian Dialogue. Офіційного коридору так і не відкрили. Але кілька родин із дітьми ми таки вивезли - стежками і полями.

Розповісти про все це ми погодилися лише тоді, коли всі ці люди були в безпеці.