Гуманітарні рейси до Іванкова і сіл після деокупації.

Іванківський район був під окупацією понад місяць. Туди ми поїхали насамперед: із частиною наших людей зв'язок урвався. Дорога, яка зазвичай забирає годину, у перший рейс тривала тринадцять - в один бік. Мости підірвані, на їхньому місці понтони, об'їзди полями й старими дамбами. На цій самій дорозі тоді підірвалися дві машини інших волонтерів. До міської лікарні Іванкова ми привезли ліки.

Потім проїхали Іванків і села - Сукачі, Пироговичі, Шпилі, Русаки, Федорівку, Макарівку, Степанівку, Піски, Березівку, Болотню, Запрудку, Прибірськ, Оране, Дитятки. Везли ліки, продукти, засоби гігієни, корм для тварин. Тих, хто просив, вивозили.

І везли зв'язок. Вишки операторів були побиті, світла не було тижнями, телефон, навіть заряджений, не ловив мережу. Наш друг Тимофій терміново знайшов термінал Starlink і сам поїхав його налаштовувати.

До терміналу підійшов літній чоловік і попросив допомогти подзвонити синові. Набирати боявся: думав, що син загинув. Довго наважувався. Син відповів. Усі живі й здорові, змогли виїхати з окупації. А поки батько був під окупантами, у сина народився онук.

Таких розмов того дня було багато. «Як ти? Де ти? Як батько? Передай усім, що ми живі. І дід живий, і сусіди в порядку». Ми плакали й раділи разом із цими людьми. Що відчуває людина, яка після довгої окупації вперше чує рідний голос, словами не передати.

Із собою ми мали близько сотні адрес від людей, які не могли знайти рідних. Кілька днів їздили за цим списком: шукали, записували відео, передавали звістки.