Допомога самоселам Чорнобильської зони.

Перша зустріч стала для нас справжнім здивуванням. За правилами радіаційної безпеки в Чорнобильській зоні не можна нічого вирощувати на землі, а відвідувачам не можна ходити навіть у відкритому одязі. І раптом серед покинутих сіл - звичайна хата, город, літня жінка в хустці. Бадьора, привітна і зовсім не схожа на мешканку «смертельної зони», якою її уявляє більшість людей.

Це була Ганна з Паришева. Так ми познайомилися із самоселами - людьми, які після евакуації повернулися до своїх хат і лишилися жити в Зоні. Хтось одразу після аварії, хтось за кілька років. Вони поверталися на землю, де прожили все життя і де поховані їхні батьки й діди. Здебільшого це літні люди, і в кожному селі їх одиниці.

Проїжджати повз ми більше не могли. Хотілося зрозуміти, як вони живуть і чим харчуються з радіоактивних городів. Виявилося - прості й щирі люди, кожен зі своєю складною історією. А щойно ми почали заходити й розпитувати, стало ясно, що потреб у них багато.

Спершу це була суто особиста справа: приїхали, привезли продукти чи будматеріали, посиділи, поговорили. Без фотографій і без звітів. Згодом самосели переконалися, що ми приїжджаємо не випадково, і почали просити самі: мобільний телефон, телевізор, холодильник.

Улітку 2012-го ми вперше покликали на допомогу відвідувачів форуму ЧОРНОБИЛЬ ТУР. Відтоді великі речі купували всі разом, а з кожної поїздки лишався фотозвіт. Допомогу самоселам ми вписали й у тури: гості копали город, носили воду, рубали дрова. Холодильники й телевізори їхали до Зони в багажних відсіках туристичних автобусів. Згодом про це розповіло польське агентство PAP.

Одним із таких туристів був Олексій. Він нарубав на зиму дров двом самоселам. 2014 року Олексій пішов добровольцем на війну на Донеччині й загинув. Ми пам'ятаємо його.

Паришів, Іллінці, Куповате, Опачичі, Новошепеличі, Залісся, Чорнобиль. Ми везли туди завжди одне й те саме: продукти, потрібну річ і час на розмову. Далі - кілька історій із цих поїздок.